Нещодавно наше чудове місто відзначило свій день народження.
"Моє місто Рівне - чарівний куточок України" – це конкурсна робота Корчевної Ірини, учениці 7-А класу Рівненського академічного ліцею " Престиж", відзначена подякою Рівненської міської бібліотеки. Пропонуємо вам ознайомитися з роботою. Пишаємося нашими учнями!
Прогулянка Марії та Уласа. Побачення перше.
- Гей, Уласе, привіт! Як ти там? Кидай свою книжку, йдемо прогуляємося!
- А й справді, щось засидівся! Гайда вечірнім містом пройдемося. Куди підемо?
- Я б хотіла до театру , проте вночі вистав вночі немає. Як шкода! Ну чому так рано закінчується вистава. Ми ж ,скульптури ,можемо тільки після опівночі рухатися! То скільки цьому театру років?
-Рівненському обласному академічному музично-драматичному театру скоро 60
-. Що ж. Он чуєш гуде потяг ,йдемо до станції.
: Вони попрямували до залізничного вокзалу. А тим часом Марія запитала:
- А про що твоя книжка ?
Улас відповів :
- Про людей, про життя, про труднощі і щастя”.
Ось і залізничний вокзал.
- А ти знаєш ,- сказала Марія ,- що ця станція з'явилася в 1873 році. Так дивно, що на вулицях немає людей. Комендантська година, війна. Коли ми тут в місті з 'явилися, війни не було. Добре, що ми для людей невидимі, бо не пустили б на залізничний вокзал
. В світлі місячного сяйва сумна Марія Несвицька з її мармуровою шкірою , прозорою і світлою, була прекрасна, а він, Улас Самчук, блищав теплою бронзою.
- Скільки тобі років, Уласе?
-119. А тебе й питати не буду, ти ж дама .
Марія була панянкою з гумором ,тому спокійно сказала:
-Та-а-а, не зважай. Мені 500, але для нас, дівчат, в 500 життя тільки починається. Хочу навідати свою подружку- вчительку ,що на вулиці Пластовій
- Добре, що ми невидимі для людей та ще й так швидко вміємо пересуватися з вітерцем .Тільки наша думка гайне куди-небудь - і ми вже там! Привіт, подружко!
-Втаю, Марійко й Уласе! Який сюрприз.
- Чим займаєшся, скульптурою Першої вчительки?
- Ну як завжди, після трудового дня, коли наслухалася цвірінькання своїх першокласників, горобців та ластівок, перевіряю зошити=: їхні гачечки, букви, цифри, палички!
- Скільки у тебе тих першокласників у всьому місті ?
- Та достатньо , одних шкіл у Рівному десь 30, чи що ? Деякі перейменувалися,стали гімназіями, ліцеями. Не встигаю запам'ятати.
Та й важкої їм тепер. Першачкам. У них НУШ, експеримент такий над дітьми і батьками. Не розберу, що то таке.
-Ну що ж, мила перша Вчителько ,ходімо з нами прогуляємося до парку !
-Дякую, ні! Он у мене ще купа зошитів, але рада, що завітали! Приходьте ще колись, гайнемо разом !
-Добре, щасти тобі !
Перша вчителька сумно поглянула їм услід. Вона була самотня, бо давно кохала Григорія Сковороду . Він з дерева. Справжній. Та він кохав свою філософію, поезію і релігію. Як прикро…
Наша пара уже прямувала алеями парку імені Шевченка. Яка свіжість після такої спеки цього літа!. Добре як тут і багато цінних видів дерев та кущів.
-.Дивися , а це сакура , червоний дуб, їстівний каштан.
Літня сцена була пуста. Війна. А ось камінь якийсь, на ньому прізвища і карта Антарктиди. Це сучасні полярники. Рівняни, гордість міста.
-Цей парк носить ім'я Тараса Шевченка. Ходімо до нього.
-Вітаємо, Тарасе!
-Привіт, Маріє! Привіт, Уласе!
- Ось мій Майдан , - сказав Тарас.-. Раніше таким веселим був. А зараз – сльози одні. -Боже, Боже,- сказала Марія ,- скільки тут цих портретів, це все наші земляки . Герої. Тут щодня сумна музика. А позаду кінотеатр..А що там?
-Кіно крутять, мультики для дітей. І діти, і дорослі приходять дивитися мультики. Про Міньйонів, наприклад..
- Хто це ? -здивувався Улас.
- Ну, це такі чоловічки жовті, в штанях. Подобаються, певно, дітям, бо в палаці лунає сміх та радість! Яке щастя чути цей веселий сміх! Але ці ж самі діти, коли виходять з кіно і проходять повз ті портрети, стихають , шанобливо тихо проходять, або спиняються, читають. З повагою приносять сюди квіти, приходять цілими класами, хороші маленькі рівняни ростуть у нас, хороші, бачить Бог.
-Ну що ж, Маріє, он уже п'ята ранку , щось загулялися ми з тобою Може, вже відпочивати підемо.
- Дякую, Тарасе,за компанію !
- Прощавайте, щасти вам!
Улас з Марією тихо попрямували вулицею Соборною.
- А пам'ятаєш от в цьому місці, що навпроти Злати Плази, де оце пішохідний перехід була річка Устя? Де поділася?
- Оце читав нещодавно , що цю річку заточили в трубу під землею , там вона і тече тепер.
- Невже таке можна зробити?
- Так, це зробили спеціалісти з водного університету НУВГП. Але я тобі наступного разу про це розповім, більш детально.
-Ось зала органної музики. Бачиш, на даху немає двох шпилів, а могли б відновити, щоб було так, як на старовинних фото.
-Так могли б! То наш органний зал був би дуже подібний на Нотр-дам, що в Парижі. Скажи?
- Так так, дорогенька, - засміявся Улас. -Уже на п’яту ранку, скоро сонце почне вставати. Я проведу тебе до твоєї ротонди, моя королево!
- Дякую за комплімент, мій хороший , та я просто княгиня !
Вони взялися попід руки і пройшли до ротонди, де гордо сіла на своє місце Марія Несвицька, засновниця Рівного. А Улас, взявши свою книжку «Волинь», попрямував до своєї лави біля театру, вмостився зручніше, підняв голову і подивився на зорі у небі. Високо у небі видно було розвідувальний дрон між зірками.
-Як ти, моє рідне Рівне?- Подумала крізь дрімоту княгиня Марія.
Починало світати.
Далі буде...